Три годинники

Я продаю свою київську квартиру колишньому чоловікові. Він живе там уже понад чотири роки. Це вдвічі довше за той час, який ми прожили там утрьох. І вдвічі довше за ті два роки, які я прожила там із сином, уже розлучена. Виходить, мій колишній чоловік живе в квартирі, яку купував і яка йому не належить. Він каже, що це житло – єдине, що його тримає. 

Я продаю цю квартиру не тому, що мені не треба цей київський дім, а тому, що цей дім треба йому. Ще й за ціною, нижчою за ринкову.

Фото: з особистого архіву авторки, 2026 рік

Наш балкон на четвертому поверсі – єдиний незасклений на фасаді цього будинку. Наш під’їзд – другий, якраз біля смітника. Перед будинком – розкішні каштани.

Це північний бік, і сонце там буває хіба що влітку, зазвичай годинку десь із п’ятої ранку, а потім ближче до сьомої вечора. 

Вихід на балкон – зі спальні. Узимку ми з сином зберігали там знайдені на вулиці бурульки. Він розкладав їх на підлозі, щоб було добре видно крізь скляні двері. Улітку я тримала в ящиках квіти й полуниці, а також розвішувала білизну. Моя мама завжди вішала спідню білизну на найближчі шворки, щоб прикрити її, наприклад, простирадлами чи рушниками. А я цим якось геть не переймалася. 

На цьому балконі мій тоді ще чоловік і батько кількамісячної дитини сказав мені, що дуже втомився від цього нового життя і хоче поїхати з друзями в Карпати. Вони вже запланували кількаденний похід. Ми тоді сиділи на підлозі, просунувши ноги крізь поруччя, і їли кавун.

Я пам’ятаю, як боялася підходити до самих перил, тримаючи на руках своє немовля.

Восени 2021-го я не вибрала з ящиків сухе листя і не вийняла садові ліхтарики на сонячних батареях. Вирішила відкласти на весну.

Весну я зустріла уже в Кракові. Вона мала вигляд крокусів, що прозирали на галявинах, укритих іще сухою, торішньою травою. Ми з сином виїхали з Києва 25 лютого – через день після початку повномасштабного вторгнення. Я готувалась до цього як могла: складала і розбирала речі першої та останньої необхідності, вагалася, коли саме і куди саме їхати. А того дня, коли ми вперше прокинулися від вибухів, вибору вже не було. Усе місто 24 лютого було вкрите автомобілями, і ми лишились удома. Я дуже карталася, що не схаменулась раніше. 

Другу спробу здійснили наступного дня. До виїзду на Житомирську трасу з нашої квартири на Сирці ми зазвичай добиралися за пʼятнадцять хвилин. Але тепер дорога зайняла понад сім годин. На останній заправці, яку незабаром спалили, мені вділили дизеля в каністру з-під омивача скла. На кордоні ми стояли тридцять дві години. Це була дуже довга подорож із кінцевою зупинкою, як виявилося згодом, у столиці Австрії.

На самому початку березня 2022-го мені зателефонував сусід. Він кричав, що балкон горить. Що пожежників не викликають і що згори вогонь не заллєш. Що якийсь ідіот з верхніх поверхів укотре скинув недопалок. І щоб я нарешті позбулася цих ліхтарів. «Що це взагалі таке? Вони ж світять мов дурні! – кричав сусід у слухавку. – Хочте, щоб нам тут усе розбомбили?».

Цього літа, 2026-го, мій колишній чоловік у цих самих ящиках вирощує помідори. 

Фото: з особистого архіву авторки, 2026 рік

Я з часом перевезла до Відня чимало своїх речей. І, зокрема, червоний металевий годинник у формі замкової щілини. Він тепер висить у коридорі.

Це ІКЕА, 2009 рік, Москва. Тоді ІКЕА в Україні не було, і всі замовлення доставляли або перекупники, або друзі. Мені було двадцять п'ять. Цей годинник мені привезла найближча подруга дитинства, що приїжджала до бабусі в Київ на канікули, а жила в Москві. Я попросила, і вона привезла. Тоді ми ще дружили.

Червоний годинник висів у єдиній кімнаті в квартирі, де я жила спочатку сама, потім разом із чоловіком, а трохи згодом – і з нашим сином. Тим часом було придбано ту квартиру, котру я тепер продаю йому «назад». 

Отже, моєму годиннику сімнадцять років. Уже зараз я знаю, що це модель ІКЕА PS, створена шведським дизайнером Томасом Ерікссоном і презентована 1995 року на виставці в Мілані під гаслом «Демократичний дизайн». Тоді мені було всього одинадцять, і я щойно дізналася про те, що таке демократія. Про існування ІКЕА й гадки не мала.

Отже, компанія ІКЕА прийшла в Україну незадовго до повномасштабного вторгнення, а в лютому 2022-го одразу призупинила свою діяльність. Ще через місяць оголосила про тимчасове закриття всіх магазинів у Росії, а згодом узагалі вийшла з російського ринку. 

У Відні ж ІКЕА стала для нас такою буденністю. Мій син обожнює їхні фірмові тюфтельки і «бездонний» келих, з якого можна донесхочу напитись лимонаду. 

Нещодавно я помітила, що годинник PS 1995 повернувся. Тепер він блакитний. А мій червоний можна побачити в складі постійної експозиції Національного музею Швеції.

Мій годинник не тікає і не бомкає. Він не видає жодного звуку.

Раніше я приказувала, що для сну мені потрібні умови, як у труні: темно, тихо, прохолодно. Зараз я так уже не кажу.

Фото: з особистого архіву авторки, 2026 рік

Бабуся мого колишнього чоловіка померла незабаром після початку великої війни. Її внук забрав собі на згадку годинник її чоловіка, свого діда. Маятниковий, гучний, із римськими цифрами. Він тікає так, що чути крізь стіну. 

Про любов дідуся і бабусі завжди розповідали як сповнену загадок і трепету окрему сімейну історію. Дід – це літо, риболовля, мотоцикл з коляскою, усі можливі хлопчачі пригоди. Коли мій тоді ще майбутній чоловік знайомив мене зі своєю родиною, то почав саме з бабусі, такої крихітної та крихкої.

Дитиною мого чоловіка на все літо привозили до дідуся і бабусі. Цей дерев’яний годинник висів у вітальні їхньої маленької двокімнатної квартири в Умані. Тоді це тікання заспокоювало хлопчика, який засинав в іншій кімнаті. Зараз воно так само заспокоює чоловіка, який спить у сусідній кімнаті. 

Цей годинник тікає все його життя.

Тепер мій уже колишній чоловік лежить у Києві, в квартирі, яка йому не належить, і слухає той самий звук. Годинник тікає під час тривоги і тікає, коли тихо. Різниці немає.

Фото: з особистого архіву авторки, 2026 рік

В Австрії я закохалася в іншого чоловіка. Тепер я називаю його своїм партнером.

Він від свого діда також успадкував настінний годинник. Блискучий, зі скляними дверцятами, гирьовим приводом. Він висить на чільному місці у вітальні в будинку, який збудував мій партнер.

Цей годинник бомкає. Кожні чверть години, кожні пів години і кожну повну годину. 

Мій син зайняв диван у сусідній кімнаті, що править моєму партнерові за робочий кабінет. Там є оленячі роги, на яких висять кілька сорочок і лисяча шкурка. Біля дверей стоїть зелена шафа для мисливської зброї. 

Згори на ній – кілька електронних вимірювальних приладів, які вночі світяться, тож перед сном я їх обов’язково вимикаю. А от бомкання з-за стіни моїй дитині геть не заважає. 

Виходить так: мій син засинає під бомкання годинника чужого австрійського діда, а його батько – під тікання годинника свого українського. 

А я вуха затуляю. Найгірше, що зі мною може статися вночі, – це рівний ритмічний звук. Тому я купую сучасні годинники плавного ходу. 

Схоже, у мого сина тепер три адреси. Будинок мого партнера в австрійському селі, яке занадто фенсі, щоб бути справжнім селом. Квартира у Відні. І квартира батька в Києві, яка вже незабаром юридично перестане бути нашою.

Мій син у Відні пішов до школи. Писати німецькою він навчився раніше, ніж українською. Його спогади про Україну і раннє дитинство доволі романтизовані: село, велосипед, батон, наш город, морозиво у вафельному стаканчику. Йому все це подобається. 

Під час нашої поїздки до Львова в лютому 2026-го він питав, чому там не ремонтують будинки і транспорт не ходить за розкладом. На вулиці було мінус двадцять. Ми стояли на трамвайній зупинці, а я вголос читала своїй дитині вірш Жадана, написаний на стіні сусіднього будинку. Мій хлопчик дуже любить «Жадана і собак».

Він народився 14 лютого. Виходить, що після наступного свого дня народження він проживе поза Україною більше половини свого життя.