Межа станції Святошин

Війна в Києві це скучно і буденно. Документувати війну не виходить. Натомість документуються всякі глупості. 

Моє життя в Києві дуже залежить від типу російського озброєння.

Якщо летять шахеди, то я маю купу часу в запасі - шахед долітає до мене хвилин за тридцять (якщо звичайний) і за десять (якщо реактивний). Тому я йду в підвал сусіднього будинку. Атаки тривають довго, тому доводиться нудьгувати там по пів-ночі. 

Коли я приходжу в підвал, там вже сидить баба Катерина і невелика група жінок старшого віку. Баба Катерина переказує дайджест останніх подій. Більшість із них мені також відомі, тому дайджест виходить неактуальний.

Трамп пішов в Іран — каже вона — з таким настроєм, тіпа вони там зараз всім роздадуть люлей. А тепер іранці заблокували йому всьо в затоці. «Сиди гандон без нафти» - сказали йому іранці. Так Трампу і треба, от що я вам скажу. Це карма за те, що не хотів давать Україні зброю. До речі, там угорці обʼявили нам війну. Або не обʼявили. Ще пока нічо не понятно. Всі блогери кажуть різне. А чули, шо над Києвом вже впав фіпіві? Скоро прилетить рій фіпіві і буде жужать під вікном. Але саме главне — скоро ядерка. Це вже точно. Один воєнний сказав в інтервʼю, що перед нападом на Естонію та Латвію, росіяни обов’язково ударять по нам ядеркою. Щоб залякати Європу. Ну ви поняли. Підіть завтра в аптеку і купіть таблетки од ядерки.

Коли летять шахеди, я сиджу в підвалі і слухаю дайджест від баби Катерини.

А балістика може прилетіти за хвилину. Вдень вона рідко прилітає, а вночі, якщо тривога по балістиці, то це жопа. Від шести до вісімнадцяти ракет, а ще й Міги можу злетіти і кинджалів добавити. На балістику в підвал йти не можна, бо немає в запасі часу безпечно пройти через вулицю. Тому я сиджу в загальному коридорі. 

Звідти чути, як сусідка свариться з чоловіком, щоби він поміг їй каляску з малим спустить. 

— Коля, - каже вона - Коля вставай, там ракети.

— Іди нахуй - одказує Коля і хропе

— Коля, вставай! Поможи з каляскою! - роздратовано каже сусідка.

Коля хропе.

Сусідка ще трохи копошиться в квартирі і виходить з коляскою в коридор. В цей момент я зазвичай кажу:

— Добрий вечір. Там зараз буде спуск балістики.

Дитині років пʼять, вона погано розмовляє і як тільки бачить когось в коридорі - одразу намагається пнуть, або поцілити машинкою в лоб.

— Добрий вечір - каже сусідка злобно і йде повз мене до сходів.

Вона металево грохоче каляскою по сходах і виходить на вулицю точно під перші вибухи, додаючи до звуків з неба, голосне бахання дверями підʼїзду.

Далі в коридорі стає тихо. Тільки чути як Коля хропе. І ще прильоти ракет.

Тривоги бувають довгі, доводиться сидіти в коридорі годинами. Щоб не гаяти часу, я працюю. 

Моя колега Аня пише ввечері: 

— Дедлайн горить, але пишуть, що підвищена загроза балістики — встигну зробити вночі. Сподіваюсь, обстріл буде такий, щоб якраз не спати, але й не такий, щоб обісратись. Бо якщо дуже стрьомно, то я тоді не можу зосередитись. 

Вночі, одразу після перших прильотів, Аня пише: 

— О, ти все одно не спиш, зроби мені звіт.

— Сьогодні не можу — відписую я — мені треба дисер дописувать.

Напевно, я написала в коридорі чверть своєї докторської дисертації.

В підвалі я не писала дисертацію, бо в мене дорогий ноутбук і я боялась, що його вкрадуть, якщо я засну. А в коридорі є додаткові двері, тож ноутбук знаходиться у безпеці. Звичайно, в коридорі він може згоріти від прильоту ракети, але тільки разом зі мною, тож це не проблема, бо мені вже не знадобиться купляти новий.

А масований ракетний обстріл, це найзручніший варіант. Тоді я одразу ночую в метро. Про масштабний обстріл моніторингові канали попереджають з вечора, а буває що з обіду. 

Щоб ночувати на станції метро, треба зайти до закриття. На моїй станції це значить, що в 22:30 треба бути всередині. Я беру розкладне ліжко та спальнік, які купляла ще в армії і рівно о 22:15 йду в метро. 

Взагалі-то вдень я заходжу в метро безкоштовно, за посвідченням учасниці бойових дій. Але вночі, коли я йду в укриття, мені незручно показувати посвідчення. Що про мене подумає контролерка? Вночі я плачу за вхід.

Щоб потрапити в туалет на станції, треба пройти в двері з написом «Службовий вхід» по містку в тунель. Зазвичай їх лишають відкритими, для тих хто ночує в укритті. Але якщо вони закриті, треба натиснути кнопки 3 і 5 одночасно. Запишіть собі, раптом знадобиться. Треба перевірити, чи не прибуває до станції поїзд, натиснути кнопки 3 і 5 одночасно і йти по містку до таблички «Межа станції Святошин». Ви не заблукаєте, бо там на вірьовочці висить саморобна табличка «Прохід заборонено». Синім маркером.

В метро я одразу лягаю спати, бо якщо раптом тривоги не буде - всіх піднімуть і виженуть в 5:45, коли відкриється станція. В метро можна виспатись по-королівськи. Шахеди, балістика, кинджали — однаково. 

Але для цього діла треба мати спорядження. Я беру хороше розкладне ліжко, беруши, маску для сну, теплий одяг та спальник. З цим набором я можу ночувати в метро хоч щоночі. Один раз обстріли були три дні підряд. Щоночі я спала в метро, а зранку йшла додому в душ і на зустрічі. На третій день вже навіть трохи призвичаїлась так рано вставать. Навіть думала почати писати вранішні афірмації, як радять модні блогери.

Фото з приватного архіву авторки

Я стараюсь встигнути зайняти найкрутіші місця — під сходами. Там тихіше, темніше і загалом більш затишно. 

Ніяких розмов в метро не чути. Взимку — всі кашляють. Влітку - частина людей неприємно пахне. До дванадцятої години ночі з вереском носяться туди-сюди поїзди з пустими вагонами. Переважно проходять повз, не зупиняються. Але іноді вони привозять робітників в оранжевих жилетах. Робітники голосно сміються і йдуть кудись глибше в підземелля.

Після дванадцятої в метро стає майже тихо. Спочатку ще шумить якась машина з тунелей, подібна на велику сушарку для рук. Крізь сон мені здається, що в тунелі сушить руки якийсь велетень. 

Раз на годину дзвенить дзвінок «дзззззз-дззз-дззз», двічі за ніч гуде гудок «ууууууу». В моніторингових каналах пишуть: «Вісім ракет на Київ», а я собі сплю. Життя — як на курорті. Головне — багатошаровий одяг, бо в метро чомусь завжди холодно, навіть влітку. Можливо це через камінь навколо.

Зранку під час масованих обстрілів в метро зустрічаються дві цивілізації — наземна і підземна. Під звуки вибухів, в перехід неквапно спускається робочий люд. Трясеться земля, тягне димом, в небі спалахують вогняні сліди. Вони купують каву в скляному кіоску біля метро, докурюють сигарету, знімають на телефон проліт ракети над головою і спускаються на платформу, щоби їхати на роботу. На них без розуміння дивляться підземні мешканці. Вони, у відповідь, без розуміння дивляться на підземних мешканців і сідають в вагони перших поїздів.

Я ночувала в метро перед захистом дисертації. Захист був в Умані, початок о 13:00. Уявіть собі — комісія, пряма трансляція на сайті міністерства освіти і науки, все як має бути. Виїхати з дому машиною потрібно було не пізніше, ніж в девʼятій годині ранку. Моя подруга науковиця з Нової Зеландії дуже підтримувала мене морально:

— Я знаю як важко і нервово це буває — говорила вона, — Вір в себе і все буде добре!

Звечора я пішла в метро, щоби точно виспатись. Сходила в туалет до межі станції Святошино і лягла спать. Прокинулась в 7:30, дивлюсь — а ракети все летять і летять. В мене будильник на годиннику, на руці. Бо телефон в метро не чути. Мій будильник почав смикати мене за руку, я прокинулась, дивлюсь в моніторингові канали, а обстріл досі триває. «Три ракети на Київ! Десять дронів над центром міста. Загроза балістики з Брянська. Спуск балістики!» — майорять червоними знаками оклику телеграм канали, зібрані в папці: «війна». 

А я прокинулась чомусь голодна, як собака.

Почекала, поки на місто спуститься балістика і тоді піднялась на хвилинку на поверхню. 

Взяла собі каву і хотдог, спустилась назад, поїла, передивилась свою презентацію на захист. Час іде. Ракети все летять і летять! Мені вже пора виходити, щоби встигнуть зібратись. Я, звичайно, передбачила таку вірогідність і зробила головне — помила голову з вечора. Але для успішного захисту цього недостатньо, треба ще зайти додому перевдягтись. 

В 8:30 ракети нарешті закінчились, лишились одні лише шахеди, тому я пішла додому і перевдяглась. Коли я виїжджала з двору, шахед прилетів по будинку в моєму районі.

Захист проходив під пряму трансляцію на сайті Міністерства освіти, переривати його було не можна. Хоч балістика, хоч ядерка, хоч лічно путін прилетів на вертольоті і розкидує над університетом тротилові шашки — захист дисертації мав продовжуватись аж до голосування і проголошення рішення дисертаційної комісії. 

І от, я собі стояла, розказувала комісії про своє гендерно обумовлене насильство, аж тут повітряна тривога. І не якісь там шахеди або зліт Міга, носія балістичних ракет Кинджал. Ні, всі монітори в папці написали: «Ракета на Умань». Ми продовжили, бо show must go on. І все ніби-то йшло нормально, але я все ж відволіклась на проліт ракети і сталось страшне — я забула подякувати опонентці за питання, чим замахнулась на основополагаючу і непорушну традицію української науки дякувати на захисті за кожне питання. Однак комісія, дивовижним чином, пробачила мені цю помилку. Я захистилась. 

Вдень в Києві тривога лунає приблизно раз на дві-три години. З тих пір, як я кинула курити, мені було важко організовувати паузи в роботі для відпочинку очей. Відео-курс по профілактиці проблем з зором при роботі на компʼютері, який я дивилась на ютубі, наголошував, що корисну звичку потрібно привʼязувати до регулярних повторюваних дій. Тож я привʼязала цю корисну звичку до сигналу повітряної тривоги. Бачу загрозу балістики, виходжу в коридор, роблю вправи для очей. Виходило достатньо регулярно. Власне, я маю невеликі проблеми із зором після контузії під час служби в армії, тож намагаюсь не перенапружувати очі.

Але взимку мені неймовірно пощастило і завдяки стипендії від INDEX я цілих три місяці прожила у Львові.

У Львові війна зовсім інакша. Тут є один великий мінус — немає метро. Тож, коли масований ракетний обстріл, не можна спуститись в метро і спокійно лягти спати. Більше мінусів у Львові немає.

Ракети сюди прилітають рідко. Але я все одно завжди йду в укриття. 

Я приїхала на початку січня, мені надали чудову квартиру на шостому поверсі з вікнами на всю стіну і видом на фортецю, закладену королем Данилом Галицьким у XIII столітті на пагорбі заввишки 413 метрів — памʼятку архітектури Високий замок. Одного вечора я сиділа і дописувала свою книжку, користуючись нагодою робити це не в коридорі. І тут раптом за вікном завила тривога. Я подивилась в телефон, в папочку «війна», а там у всіх каналах червоні знаки оклику  — ймовірний пуск міжконтинентальної балістичної ракети Орешнік.

Я спустилась в підвал. Друзі написали:

— Ти і там пішла в укриття?

— Пішла, хоч це глупо, який Орешнік у Львові? — відписала я.

Одна синя галочка під повідомленням змінилась на дві, якраз під звук перших прильотів з пʼяти ракет Орешніка.

Бамм, бамм, бамм, бамм, баммм.

Я вперше почула Орешнік і він мені не дуже сподобався.

Потім був теракт неподалік від моєї квартири. Я про це написала друзям. Друзі питають:

— Неподалік це скільки там метрів до тебе?

— Вісімсот — дивлюсь по карті і відповідаю я.

— Вісімсот це далеко для теракту — кажуть друзі.

Ми ще трохи обговорили цю тему і вирішили, що неподалік — це ближче ніж триста метрів. А вісімсот — це доволі далеко для теракту.

Ще тут вісім шахедів прилетіли нещодавно посеред дня. Було 32 постраждалих, кілька з них в критичному стані. Шахеди спалили кілька будинків і влучили в ансамбль Бернардинського монастиря. ЮНЕСКО вийшло із заявою, що необхідно проводити війни таким чином, щоби не ставити під загрозу памʼятки XVII століття. 

Тут є комфортабельне укриття в палаці культури. Воно не дуже глибоке, зате знаходиться в підвальній глядацькій залі. Там стоять ряди пустих стільців із номерами. Можна зайняти будь-яке місце. І дуже зручний туалет. Зовсім не схожий на той, який знаходиться на межі станції Святошино. Так доволі тихо і не холодно.

У Львові я організувала курс драматургії для ветеранів, як резидентка проєкту Театр Ветеранів. Ми шукаємо нові таланти і даємо їм професійний старт. Люди часто називають це терапією. В Україні зараз модно любі проєкти з ветеранами називати терапією — кототерапія, ліпкотерапія, вазонотерапія, театротерапія. Але я вважаю що це не відповідає дійсності.

Я гуглила слово терапія. Воно означає повернення до попереднього, здорового стану. 

В двох театрах міста Львова ідуть вистави на мою пʼєсу Баланс. Це історія про те, як я на фронті пакувала друзів в сміттєві пакети. Про цю виставу театральні критики кажуть, що це справжнє мистецтво. Але мої друзі досі мертві. Ця вистава не допомогла повернути їх до попереднього, здорового стану. 

Іноді я забуваю про це. Тоді в мене зʼявляється іллюзія, ніби можна жити далі. Ніби можна підлаштуватись і життя триває. Тоді я йду в гості до батьків мого загиблого друга. Я приходжу до них із зовнішнього світу і з порогу починаю пропонувати:

— Може вам щось купити? Може якісь ліки потрібні?

А його мама каже:

— Ні, нам нічого не потрібно. У нас помер син.

Ці зустрічі дуже допомагають мені лишатись із своїм народом. Стояти ногами на землі.

Я б водила до них у квартиру іноземні делегації. Наприклад, в квітні можу захопити із собою пару людей з ЮНЕСКО. Якщо у вас є контакти таких людей, яких теж варто було би захопити з собою — будь ласка, напишіть мені.

На своєму курсі від Театру Ветеранів я шукала талановитих ветеранів і навчала їх письму. Навчання закінчилось фестивалем перформансів на їх тексти. Всього випустилось одинадцять людей. Сподіваюсь, вони стануть письменниками, сценаристами, або драматургами.

Сьогодні масована ракетна атака. Я сплю в львівському укритті. 

І сниться мені, що я стою на мостіку в тунелі метро, прямо на межі станції Святошин. А переді мною — Юра. І він каже:

— Як тут у вас? Що нового?

— Тут в укритті десь є пані Катерина. Вона тобі розкаже новини про Трампа, ходім зі мною — кажу я.

— Не піду. Я не ходжу в укриття, бо не боюсь ракет. Мене вже вбили росіяни — сміється Юра і не йде.

А я йду.