Куди повертатись додому?
Як маєш чиєсь серце,
то маєш дім
у кожнім місці,
де тільки станеш.
Яніна Бжостовська (переклад М.Г.)
Якщо ти спитаєш себе, що таке дім, то ймовірно, що відповідь буде: «Це там, де ти живеш». Будинок. Квартира. Кімната. Те, де ти ходиш в білих шкарпетках, і ще чимало щемких дрібниць.
Цікаво, як той дім змінюється разом зі змінами, які трапляються з тобою.
Колись ми подорожували з донькою, і я розклав намет. Лесі тоді було 5 чи 6. Вона швидко сказала вголос на той намет: «Це тепер наш дім». Щось подібне було і з готелями чи хостелами, де ми зупинялись, і воно ставало домом у момент, коли ми там розкладали свої речі. Це не заперечувало того факту, що наш дім — це була квартира, де я мешкав, і де були всі наші забавки, книжки, коти, де я ночував. Леся ночувала в мене вдома дуже рідко, бо зазвичай о 10 вечора я її відводив ДОДОМУ.
Я винаймав квартиру до війни, і моє довоєнне житло тепер мені недоступне. То мій дім залишився в тій квартирі, де мені востаннє було добре, чи він у тій квартирі, де я виріс? Може, дім це щось, не стільки привʼязане до місця, скільки до того, що ти можеш там робити?
Дім проскакує в діалогах, мимоволі. Наприклад, коли ми повертались із бойових виїздів до орендованої хати в околицях Словʼянська, то ми повертались ДОДОМУ. Назвати домом ту хату тепер я не можу, але тоді то був наш дім — там, де ми заряджали батареї і спали.
Плутанина була, коли ми повертались із навчань через Львів, і говорили, що їдемо додому — додому це до Львова чи в ті околиці Словʼянська?
Я приїжджав у відпустку перед тим, як вперше їхати в Донецьку область, власне в ті околиці Словʼянська. На той час я вже трохи знав, як виглядає війна на Запоріжжі, але Донеччина була чимось лютішим у сприйнятті. Так от, коли я був тоді у Львові, мені було важливо зустрітись із дорогими мені людьми, роздати їм книжки, які я люблю (комікси, звісно ж) — щоби відкрити їм той вимір себе, якого вони не знають, і взагалі моя ідея була, аби вони мінялись між собою книжками, які я люблю, якщо би раптом щось сталось. Тут ішлось і про книжки, і про те, аби мої друзі спілкувались без мене. Що я намагався створити — дім без даху, де я вимахуюсь книжками, поширюючи комікси, як свідок Єгови? Щось подібне до функції, яку виконує дім, але без господаря?
У світлі того, що росія знищує склади з українськими книжками, функція дому як персональної книгозбірні здається доволі резонною. Місце, де є щось, за чим я себе зможу скласти докупи, що допоможе згадати, яким я був.
(думка про місце, де можна зарядити батареї, видається не такою вже й безглуздою — місце, де я можу відновити себе до функціонального стану. Книжками, забавками, котами, чим там ще?)
Я любив з Лесею бавитись в уявну гру: от уяви собі, приходимо додому, відкриваємо двері в нашу квартиру, а там за столом сидять тато з Лесею. Що би ми тоді робили? Тепер я думаю, яке питання було би гострішим — те, хто з нас справжній тато і справжня Леся, чи те, чий це дім? І взагалі — це була би комедія абсурду чи війна на виживання?
Дім повинен могти щось розказати про господаря. Навіть намет в горах розкаже скільки нас, яка мета нашої подорожі, і ще щось про наші смаки чи потреби. Може, якщо уважно придивитись, то кожен дім можна прочитати як книжку про тих, хто там живе? І чи зможеш ти відрізнити справжніх персонажів від вигаданих?
Воно близьке до того, що дім — це десь, де я був і залишив слід? Хоча мабуть ні, бо інколи буваєш у таких місцях, куди не хочеться повертатись.
Коли повертаєшся з-за кордону до України, то казати «їдемо додому» — це не про вулицю і навіть не про місто. Цікаво, чи кажуть космонавти «повертаємось додому», коли вони покидають орбіту землі? Або чи кажуть «повертаємось додому», коли вертаються з відкритого космосу на корабель? Чим є наш дім — місто, країна, Євросоюз, майбутній Євросоюз, Християнський світ, Західна цивілізація, Земна цивілізація як така?
Є люди, які кажуть: «Дім це там, де моя сімʼя». Але що робити тим, хто самотній, і збудував собі простір затишку, а потім той простір зникає? Де його дім тоді?
Я розумію, що часто, коли думаю про дім, я думаю про конструкт, який існує в часі, а не в просторі. Тут добре, я хочу сюди повернутись. Точка на карті, де востаннє було комфортно, невіддільна від точки у часі, коли востаннє було комфортно. Місце, де ми востаннє могли бавитись нашими забавками, книжками, котами.
Який це час? Січень 2022? Кінець маскового режиму? Безвіз із Європою? Може той короткий період у 2014, коли Янукович вже втік, але Крим ще був наш? Та ні, хронологія така, що російські спецпризначенці почали захоплення Криму ще до капітуляції Януковича. Незрозуміла точка, коли нам було комфортно. Нам — це взагалі кому? Леся ж народилась у 2015.
А що як дім — це поняття майбутнього? Дім не як місце і не як час, куди хочеться повертатись, а як надія?
